Був у нас такий боєць — Мішань. Старший дядько, худий як тріска і довгий як тичка. Людина дивовижно хемерної вдачі: мовчун, але з кишенею повною слів, що їх уже давно ніхто не вживає. Мало не кожна його фраза прилітала звідкись із козацького степу.
Якось повертаємося з позиції. Мішань сидить поруч і зітхає так важко, наче несе на плечах не автомат, а весь Донбас разом із Запоріжжям.
— Був алихо, що плаче, або ваш, що скача, — видав він нарешті.
Я мовчки повернувся до нього. Давав знак — готовий слухати. Мішань зітхнув ще раз і почав розповідати про кота.
Жив на одній із їхніх позицій рудий кіт. Звали Борщик. Хтось назвав, бо любив крутитися коло казанка. Тварина цілком собі самостійна: уночі бігала по бліндажах, вдень спала на мішках із піском і взагалі почувалася значно впевненіше за будь-якого командира.
А поруч зі шляхом до позиції стояла стара бетонна споруда — такий пересохлий колодязь метрів на п'ять углиб, стіни гладкі, вилізти самому — ніяк.
— Малі камінці роблять синці, — підсумував він після паузи, — а дурна голова ногам спокою не дає. Та котячим лапам теж.
Витягнути — ніяк. Просто неба, дрони літають, довго стовбичити небезпечно. Кидали їжу зверху. Борщик пив воду з щілин між бетоном і дивився вгору очима, повними докору.
Я занотував цю історію в блокнот, поки ми їхали. Мішань дивився у вікно і більше нічого не казав. Воно й не потрібно було.
Дядько Семен прийшов на фронт із Полтавщини. Сімдесят два кілометри від Кременчука, село Велика Кохнівка — і сорок сім років стажу на тракторі. Казав, що трактор — найкраща підготовка до броніка, бо і там і там головне — не спати за кермом і не застрягнути в болоті.
Семен мав одну дивовижну рису: він абсолютно щиро не розумів, навіщо штаб взагалі потрібен.
— Є щупоїсти та ніколи сісти, — казав він про штабних із таким спокоєм, наче говорив про погоду.
Одного разу приїхав якийсь підполковник перевіряти позиції. Семен якраз варив борщ — справжній, із буряком, що його передала дружина в термосній сумці разом із часником і запискою «їж гаряче, не морозь живіт».
Настала довга пауза. Підполковник понюхав пару. Попросив ложку. З'їв повну миску. Потім ще одну. Потім поїхав, не сказавши більше нічого.
Семен перемішав залишки і задумливо мовив: — Скільки не живеш, а все дурним умреш. Але борщ від цього гірше не стає.
Ми довго сміялися. Семен не сміявся — він просто наливав наступну порцію.
Петро був оператором дронів. Двадцять шість років, із Чернівців, до армії — займався ремонтом телефонів. Тепер займався ремонтом дронів, що це, в принципі, те саме, тільки під обстрілами і з більшою ціною помилки.
У Петра була одна проблема: він розмовляв зі своїми дронами. Не жартома, а цілком серйозно. Давав їм імена. Найкращого звав Миколою.
Командир якось спитав його: «Петре, ти взагалі нормальний?» — на що Петро відповів: «Поки тости і схудни, то ходить здохне. Нехай краще Микола мене слухає, ніж я його ловлю по кущах».
Микола справді літав краще за всіх. Чи то від розмов, чи то від Петрових золотих рук — хто зна. Але факт є факт.
Одного разу під час важкої роботи Микола таки впав. Антена погнулася, один пропелер — у тріски. Петро дістав його з посадки, сів на колоду і мовчки дивився на залишки хвилин десять. Потім підняв голову і серйозно сказав нам:
Ми не сміялися. Шкода було і Миколу, і Петра. Хоча Миколу, може, трохи більше.
За тиждень Петро зібрав нового. Назвав теж Миколою. Сказав: «Той самий, тільки з досвідом».
Є в армії одна залізна закономірність: чим важливіший дзвінок, тим менше зарядки на телефоні. Це не закон Мерфі — це щось давніше і точніше.
Нашого зв'язківця звали Василь. Маленький, кругленький, рухливий як ртуть. На цивілі — електрик. Тут — людина, від якої залежало, чи почує командир те, що йому треба почути, чи ні.
Одного вечора Василь прибіг до мене з виразом обличчя людини, що щойно з'їла лимон цілком.
Була довга пауза.
— Малі камінці роблять синці, — сказав він, — але великі мовчать і роблять ями. Я вибрав мовчати і не робити ям.
Виявилося, що координати, які він «придумав», відрізнялися від справжніх рівно на нуль. Або він дуже добре запам'ятав, або в нього була інтуїція артилериста. Обидва варіанти однаково моторошні.
Відтоді Василь носив із собою три павербанки. І ще один в кишені на всяк випадок. На питання «навіщо чотири?» незмінно відповідав:
— Бо п'ятий іще не підвезли.
Листи на фронт приходять рідко. Пишуть здебільшого діти — незграбними буквами на аркушах у клітинку, з малюнками танків, сонечок і підписами «Ми вас любимо, дядьки».
Але одного разу Гришці — нашому кулеметнику з-під Умані — прийшов лист від баби Галі. Вісімдесят один рік, рука тремтяча, але почерк рішучий як у прокурора.
Гришка читав уголос, і ми всі слухали:
Гришка дочитав і мовчав секунд двадцять. Потім розгорнув пакет. Сало було. Не розтануло.
Мішань, який якраз заходив із вулиці, поглянув на сцену і тихо сказав: — Ласкава теля двох маток ссе. А баба Галя, мабуть, трьох годує.
Ми не зовсім зрозуміли до чого це, але погодилися. Сало ділили на всіх — поровну, як і належить.
Увечері Гришка написав бабі Галі відповідь. Одна сторінка, великими буквами — щоб вона добре бачила. Наприкінці написав: «Картоплю не чіпай, я сам викопаю. Скоро».
Скільки не живеш — а все одно додому хочеться. І це, мабуть, і є найголовніше.